Свято Вознесіння

Body: 

ЧОМУ ВОЗНЕСІННЯ НАЛЕЖИТЬ ДО НАЙБІЛЬШИХ ХРИСТИЯНСЬКИХ СВЯТ?

Людина призначена для Неба. Вона вища за дерева і квіти. Вона – дитина Божа! Після воскресіння Христового людина не приречена навіки «здобувати хліб свій у поті лиця свого». Бог визначив їй іншу, кращу долю: звільнення від пристрастей, від гніту важкої праці й безнадійної туги. Вона, людина, – громадянка Неба! Звідки Церква знає це? Вона знає це після Вознесіння Господа.

Як ми прив’язані до землі, її присмерків і світанків, полів і лісів, до нашого теплого дому, нашої земної Батьківщини! І як недовго, як мало ми користуємося цими звичними земними радощами, і який сум та біль сердечний опановує нас, коли міркуємо про те, що рано чи пізно все це належить нам залишити...

«Чому так страшно вмирати, отче?», – запитав свого духовного наставника один учень. Старець відповів: «Коли розлучаєшся з другом, який відходить до вічного життя, випроводжаєш в останню дорогу батька, брата, родича свого – сумує і волає серце, бо ці люди з’єдналися своєю і твоєю любов’ю, зрослися з тобою, і коли смерть розриває цей живий зв’язок – болить душа й сльози покривають очі. Помираючи, душа наче розривається, розлучається з тим, що їй ближче й рідніше за родича і брата, друга й дружину. Душа розлучається з тілом. Тому й болить вона, дитино, тому й тремтить...»

У будь-якій розлуці є ця гіркота й печаль, так схожа на печаль розлуки вічної, смертної. Але ось диво! У євангельському читанні на свято Вознесіння читаємо оповідь про те, як апостоли розлучалися з Христом: «І коли благословляв їх, став віддалятися від них і возноситися на Небо». Здавалося б, немає сумнішої події, ніж ця розлука на Оливній горі, коли воскреслий Спаситель, Бог-Любов сходить на Небо, залишаючи своїх учнів на грішній землі... Проте уже в наступному стихові Євангелія ми зі здивуванням читаємо: «Вони поклонилися Йому і повернулися в Єрусалим з великою радістю...»

Що ж так утішило апостолів? Чому не печаль і скорбота в розлуці з улюбленим Учителем наповнювали їхні серця, а велика радість? Відповідь дає нам Священне Писання – Євангеліє від Йоана: «Коли пшеничне зерно, падаючи в землю, не помре, то залишиться одиноким; а коли помре – принесе багато плодів».

Боже сiяння на землі – Син Божий помер на хресті, щоб воскреснути. Але славне й радісне це воскресіння, що принесло кожному з нас можливість вічного життя. Це воскресіння стало реальністю тільки після мучительної смерті, після страшного зішестя до пекла, після того крику з хреста: «Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти покинув Мене!» Потрібно, виявляється, умерти, аби жити.

Господь умер, щоб ми жили. І нам належить умерти для дочасного, пристрасного, грішного, аби придбати вічне життя, стати дітьми Божими в Царстві Небесному. Ми так звикли до землі, з її полями й лісами, з її радощами й сумом, так звикли, що забули про Небесну Батьківщину. Ми забули про те, що Бог створив нас для життя в Раю, що ми – громадяни Небесного Єрусалима, що земля – місце тимчасового вигнання грішної плоті й що «плоть і кров Царства Божого не успадкують!»

Страшно подумати, що вічне життя могло б бути призначене нам на цій землі, у цьому грішному й хворому тілі, з цими виснажливими пристрастями! Якби це було так, таке життя стало б воістину пеклом. Але, на щастя, Господь вознісся, відкриваючи й нам шлях на Небо.

Ось чому радіють і тріумфують апостоли на Оливній горі, ось чому в празнику Вознесіння Господнього немає й тіні печалі, так властивій кожній розлуці. Євангеліст Йоан Богослов пише, що бесідуючи зі Своїми учнями незадовго до Голгофських страждань, Господь наш Ісус Христос сказав апостолам дивовижні слова: «Істинно, істинно кажу вам, що ви будете плакати та голосити, а світ буде радіти. Сумувати ви будете, але сум ваш обернеться в радість! Журиться жінка, що родить, – бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам’ятає страждання через радощі, що людина зродилась на світ... Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову – і серце ваше радітиме, і ніхто радости вашої вам не відійме!»

Свято Господнього Вознесіння завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресіння. Святитель Йоан Золотоустий у проповіді на Вознесіння каже: «Сьогодні людський рід досконало примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити на землі, вознесені на Небо. Сьогодні стаємо спадкоємцями Небесного Царства. Ми, що не варті й земного, сходимо на Небо й успадковуємо Престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив Рай, піднесена тепер понад усякого херувима».

У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про це свято. Не згадує про нього й письменник Оріген (упокоївся 251-го року), який перераховує християнські свята у восьмій книзі твору «Проти Цельсія». Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник відзначали разом із Зісланням Святого Духа, а день самої події називали не Вознесінням, а лише «сороковим днем після Пасхи».

У IV столітті свято Господнього Вознесіння стає загальновизнаним. Історик Сократ (упокоївся 440-го року) в «Історії Церкви» називає його всенародним.

Цей урочистий день звеличили проповідями святі Йоан Золотоустий, Григорій Ниський, Епіфаній Кіпрський та інші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм на честь цього свята на місці Христового Вознесіння.

 

прот. Віталій Собко